Одного разу засновник JHS Pedals Джош Скотт застосував цікавий новаторський підхід до створення власної версії Big Muff — Muffuletta. Геніально проста ідея і вкрай складне втілення зводилися до того, щоб відтворити в одній педалі аналогову схему класичних Muff, а потім додати як перемикні відгалуження всі відмінності легендарних версій різних років. Підхід виявився надзвичайно вдалим: педаль мала оглушливий успіх не просто як вдалий товар на ринку, а як видатний витвір педального мистецтва. Зупинятися на досягнутому було просто неможливо. Адже такий підхід застосовний до різних класів і родин гітарних ефектів. Тож випуск наступних педалей із такою ж ідеологією став для JHS чимось на кшталт моральної місії перед людством.
Наступною подібною педаллю став Bonsai 9-way Screamer. Як випливає з назви, тепер JHS замахнулися на емуляцію найлегендарнішої родини серед овердрайвів. І назва пасує педалі як не можна краще — маленькі декоративні дерева, які вирощують у Японії, тут стали символом родоводу овердрайвів. Єдиний стовбур, з якого проростають незліченні гілки. Адже саме Tube Screamer — прабатько переважної більшості овердрайвів, що випускаються й донині. Їхня схемотехніка напряму пов’язана з тими самими легендарними японськими зеленими педалями. У Bonsai Джош Скотт пропонує нам почути й порівняти найлегендарніші варіанти Tube Screamer, а також пару популярних модів і дві моделі інших виробників, які, тим не менш, тісно пов’язані з історією скрімера.
Створюючи педаль, інженери не просто копіювали схеми, а й вивчали тембр оригінальних педалей відповідних років випуску за допомогою аналізаторів Audio Precision — щоб виключити розбіжності через допуски й похибки деталей і зберегти найголовніше: звук. І на звук тут точно нема на що поскаржитися. Це класичний овердрайв найвищої якості, до того ж із мінімальним рівнем шуму (тут педаль однозначно перевершує оригінали).
Звісно, без компромісів не обійшлося: щоб вмістити всі варіанти схем у стандартний корпус, довелося чимось пожертвувати. У підсумку пожертвували відсіком для батарейки. Хоча навряд чи це можна назвати повноцінною жертвою — у педалях JHS традиційно не було місця для батарейки аж до появи серії Legends Of Fuzz, яка вийшла значно пізніше за Bonsai. Та й хто в наші дні всерйоз покладається саме на батарейки (Ерік Джонсон не рахується)? Але в оригінальних скрімерах батарейка була, тож цей факт варто відзначити.
Зовні педаль і не намагається бути схожою на справжній Tube Screamer, що цілком логічно: вона бере на себе зобов’язання звучати відразу як кілька скрімерів, а в кожного з них був свій характерний зовнішній вигляд. Ibanez любили вигадувати різні форми корпусів для педалей різних серій, причому часто зовсім не схожі одна на одну. Більше того, на дизайн педалей оформлювалися авторські права. А раз скопіювати не можна — навіщо морочитися й робити щось незвичне замість перевіреного зручного рішення? Ось JHS і зробили Bonsai у своєму стандартному корпусі. Але характерний зелений колір одразу натякає на суть педалі.
Кумедний факт: перш ніж випустити той самий зелений Tube Screamer, Ibanez спершу випустили педалі зі схожою схемотехнікою — Overdrive (трохи більше відрізнявся) і Overdrive II (схема майже повністю збігається). І майже у всіх була звичайна кругла кнопка, яка стирчала, та й загалом виглядали вони як звичайна прямокутна педалька. Педалі перших випусків ще не були зеленими — вони були помаранчевими й червоними. Але незабаром Ibanez вирішили знайти назву й колір, які сильніше відрізняли б їхню продукцію від Boss OD1. І правильно зробили.
Окремо варто відзначити графіку на педалі — JHS люблять прості й запам’ятовувані піктограми. Емблемою для цього пристрою обрали… карликове деревце бонсай (який несподіваний хід!), але зображене воно не просто так, а стилізоване під фрагмент схеми з гілками-доріжками з друкованої плати. Дуже символічно виходить. Таке собі родовідне дерево. Схеми, що проростають з єдиного кореня, але з безліччю відгалужень. Ідеально відображає суть педалі The Bonsai.
Педаль зібрана відмінно. Корпус справляє враження міцного, регулятори й кнопки працюють без нарікань. Прослужить однозначно довго, якщо користуватися нею як слід. А “як слід” — це не вмикати невідповідні блоки живлення й не подавати на вхід недопустимі рівні сигналу. Занадто високим рівнем виходу попередньої педалі, в принципі, іноді можна щось і спалити. Бо деякі драйви й бустери мають просто слонячий вихід, розрахований на те, щоб відправити в повний перевантаж чистий ламповий підсилювач. Але повністю ламповий підсилювач має набагато більший діапазон допустимих напруг на вході, ніж педалі загалом можуть витримати. Чи ніж транзисторні підсилювачі. Чи гібридні. Тож, перефразовуючи відоме прислів’я: «що лампі — овердрайв, те всьому іншому — смерть». До речі, багато сучасних «повністю ламповий підсилювачів» насправді мають польові транзистори й операційні підсилювачі на вході, які теж чудово горять при екстремальній розкачці.
Керування педаллю дуже просте — традиційні регулятори Drive, Tone, Volume та ручка вибору режиму. Розглянемо ці режими докладніше, адже саме в них головна фішка педалі!
OD1 — як не дивно, педаль починається з емуляції Boss OD-1. Хоча, якщо подумати, все логічно. Саме цю педаль конкурента, що з’явилася 1977 року, й намагалися повторити інженери Ibanez, що після певних конструктивних змін і привело до появи Tube Screamer. У цьому режимі не працює ручка Tone — не лякайтеся, так і задумано. Просто в оригіналу її не було. До речі, саме відсутністю цієї регулювання пояснюється яскравіше й відкритіше звучання OD-1 порівняно зі Screamer. Коли в схему додається темброблок будь-якого виду, навіть якщо це лише одна ручка Tone, це впливає на звук: стримує якусь частину спектра, іноді знижує гейн. Тут ніщо не стримує смачний драйв. Не можна сказати, що ця модель звучить якось особливо динамічно, але тут немає тієї гладкої компресії, яку ми знайдемо у більшості моделей Tube Screamer. Вона більш пряма, відкрита, з характерним смачним легким зерном у звуці. Це не те неприємне «піщане» звучання, за яке лають деякі педалі того ж японського виробника, а густий смачний зернистий звук. Звісно, різниця не тільки у відсутності регулятора тону. Основна відмінність тут — сам принцип кліпінгу, обмеження сигналу. Навіть попри те, що схемотехніка класичного Ibanez TS майже повністю збігається з OD-1, що визнають і самі Ibanez, і Nisshin — японська компанія, що виготовляла овердрайв для Ibanez, і особисто Сусуму Тамура з Maxon, інженер, якого вважають «батьком» Tube Screamer. Однак OD-1 використовував інвертування сигналу й асиметричний кліпінг — тобто верхня й нижня частини синусоїди звукового сигналу спотворювалися по-різному. Саме так спотворює лампа. У Tube Screamer застосовано симетричний кліпінг. Не настільки «ламповий», за визначенням, як у конкурентів, однак вибір був невеликий: Boss оформили патент на асиметричний овердрайв. І в режимі OD1 JHS Bonsai дає нам ідеальну можливість порівняти ці дві форми перевантаження. Кожна має свої переваги й недоліки. Так, OD1 менш універсальний, менш делікатний, більш прямолінійний, ніж скрімери, його діапазон гейну також дещо обмежений порівняно з ними, він одразу відчувається перевантаженішим навіть на мінімальних рівнях. Проте в нього найсмачніший характер, який справді прикрасить хоч чистий ламповий комбік, хоч транзисторний. І він неймовірно простий у роботі — здається, що з ним просто неможливо отримати невдалий звук. Просто ввімкнув — і понеслося!
808 — ось він, найголовніший Tube Screamer, родом із 1979 року. На відміну від Boss OD-1, тут фаза вже не перевертається, кліпінг симетричний, з’являється характерна опукла серединка й загалом більш гладкий звук. Менше гейну, більше характеру. Що тут ще казати? Легенда у плоті. Увімкніть його в цілком стерильний нудний комбік — і той зазвучить живо. Прекрасно підходить і для розгону вже підвантажених підсилювачів. Особливо хороший для підсилювачів із підрізаною серединою, що характерно для американського типу підсилювачів: Fender, Mesa. Тут він просто король — його середина збагачує звук і допомагає домогтися максимально об’ємного й соковитого овердрайву, зберігаючи при цьому чистоту й читабельність. Невеликий підріз низів, характерний для оригіналу, відтворено ідеально. Завдяки цьому можна не боятися, що підсилювач почне запирати або кашеподібно звучати на високих рівнях. Особливо рятує, коли розігріваєш уже перевантажений підсилювач — улюблений трюк багатьох рокерів і металістів. Як і оригінал, при використанні з підсилювачами, що й самі по собі мають величезну середину, на кшталт Vox AC30, непростий у налаштуванні — важко знайти баланс між «замало буде» і «вже каша». Для таких підсилювачів більше підійдуть режими №1, 5, 6 і особливо 9. З Marshall дружить просто на ура. Якщо говорити про сучасніші Marshall, які бувають самі по собі надто яскравими — це якраз те, що треба. Збереже характер підсилювача, водночас ущільнивши середину й, за бажанням, трохи згладивши верхи.
TS9 — мабуть, найпоширеніший зі скрімерів. З’явився 1982 року разом із серією педалей Ibanez 9 Series. Як це не дивно усвідомлювати зараз, Великий Легендарний TS808 не одразу став живою класикою. Продажі йшли не так добре, як хотілося б компанії. Серед іншого нарікання користувачів викликав корпус. Так, той самий, за який зараз багато хто ладен продати свої внутрішні органи ще за життя! Багато хто помічав, що ергономіка педалі поступається, наприклад, педалям Boss чи MXR. Не всім подобалася ця мила прямокутна кнопка — казали: «Ви її або більшою, або хоча б вищою зробіть!» І Ibanez випустили педалі з великими кнопками. Свою найпопулярнішу серію педалей — «дев’ятку». Взагалі, чудова вийшла серія. Із неї майже все стало легендарним, еталонним і так далі. Чудові дилей, хорус, а флєнджер FL9 я особисто вважаю найкращим аналоговим флєнджером після ADA — до появи творінь Chase Bliss Audio. Але головна педаль серії — це, звісно, TS9. На ній грали всі й у всіх жанрах. Від кантрі до металу. Тих, хто, перемикаючись між режимами 808 і TS9, очікує почути колосальну різницю, чекає жорстоке розчарування. Вони звучать дуже близько, а на низькій гучності — майже однаково. Це не глюк і не підстава. Так і задумано. Річ у тім, що при створенні TS9 схема TS808 залишилася майже незмінною. Якщо так можна висловитися — адже в самого 808 було понад 40 офіційних варіантів схеми. Але все це були дрібні зміни, покликані адаптувати виробництво педалі під деталі, що змінювалися разом із постачальниками. Тож TS9 у підсумку відрізняється від TS808 не набагато більше, ніж деякі версії 808 відрізняються одна від одної. Проте відмінності все ж є. Вони торкнулися вихідної секції педалі, в результаті TS9 звучить трошки яскравіше й із трохи більш проявленою нижньою серединою. Виходить дещо пробивніший характер — але, швидше, на рівні нюансів. Увімкнувшись у середненький комбік на малій гучності на гітарі з потужними хамбакерами, цю різницю можна й не відчути. На синглах, у хорошій апаратурі на «крейсерській» гучності все набагато помітніше. Насправді варто просто пограти в тому й іншому режимі та відчути, як буде краще в міксі саме у вашому випадку. Чудово буде в будь-якому разі, а вже як краще — вирішувати вам.
MSL — це незаслужено забутий багатьма Metal Screamer 1985 року. Звісно, це не злий дист, а все той же легкий овердрайв, але тут явно побільше низів, чистіша середина й трохи вищий гейн. Підходить не лише для шреду 80-х. Він чудово доповнить багато сучасних яскравих підсилювачів своїм більш опуклим низом, а також чудово додає авторитетності звучанню синглів, та й багатьом хамбакерам теж, особливо якщо педаль використовується не для розгону підсилювача, а як самостійне перевантаження. Деякі маленькі комбіки можуть починати захлинатися з таким великим низом, майте це на увазі. У таких випадках варто трохи прибрати вихідну гучність або обрати інший режим.
TS10 — Tube Screamer Classic TS10, випущений 1986 року. Менше гейну, менше низу, іскристіший звук і трохи менше компресії, більше свободи. Майже ніхто про них не згадував, поки їх не почав використовувати Джон Маєр. Що, до речі, дивно, оскільки їх свого часу помічали й під ногами самого SRV. Але все одно всі навколо вважали, що SRV грав тільки на 808. Тож десята модель тихо-мирно продавалася на барахолках за копійки, поки не прийшов Джон Маєр. І тепер вони коштують шалених грошей. Питання з реклами: тоді навіщо платити більше? Ось вона тут, у JHS The Bonsai. За звуком режими TS10 і MSL можна порівняти з обрізанням і додаванням низів відносно базових 808/TS9. На чистому підсилювачі це може здатися незначною деталлю, але при розігріві вже перевантаженого підсилювача педаллю кардинально змінює все звучання! І TS10 з його урізаним низом чудово підійде для отримання потужного зібраного перевантаження на басовитих підсилювачах при грі на понижених строях і 7-8-струнних гітарах та баритонах. Не варто сприймати зменшення низу тут як знак, що цей режим не для важкої музики. Якраз навпаки — дуже навіть для важкої, якщо потрібен чистий і щільний мікс!
XR — створений за образом і подобою дуже рідкісної, зовсім не хайпової й не легендарної польської педалі 1989 року Exar OD-1. За звуком дещо відрізняється від традиційних скрімерів. Чому він тут? По-перше, він все ж явно зі скрімерної родини за схемотехнікою. А по-друге, його звук із вищим рівнем гейну й прозорішим тембром дуже любить особисто Джош Скотт, тож він вирішив включити улюблену педальку до списку моделей The Bonsai. І це дуже добре. Тепер у нас є новий, незаїжджений звук. Та й як би ми інакше про нього взагалі дізналися? А він явно того вартий. Звучання дуже своєрідне, трохи тріскуче, дзижчить на верхніх рівнях гейну. Але саме це просто дивовижно вкладає звук у мікс, чудово заповнюючи його! Не найгладший режим сам по собі, зате в команді з іншими інструментами робить справжні дива! На мій погляд, не для металу — порівняно з іншими режимами. А от майже будь-який рок-саунд, чи то хард, чи панк, чи альтернатива — все буде чудово.
TS7 — 1999 року в межах своєї серії “Series 7” Ibanez випустили багато відмінних педалей із прекрасною ціною і зручним міцним корпусом. Серед них був і Tube Screamer 7. Педаль мала два режими: один копіював TS-9, а другий, під назвою Hot, мав найвищий гейн з-поміж усіх скрімерів. Більше низу й брудніша середина надавали звучанню педалі унікального характеру. Може, це не найкращий спосіб розігріти комбік для блюзу, але хто знає? А от як самостійний овердрайв і як брудна рокерська грілка — це просто ідеальна знахідка. Компресії тут — хоч залийся. Якщо погано чуєш себе в моніторах на сцені й невпевнений у динаміці — вмикай цей режим, він все однозначно згладить. Якщо граєш у групі, скажімо, рівня Iron Maiden, і тобі треба не просто пересуватися, а невтомно бігати й стрибати сценою, цей режим згладить усі нерівності звуковидобування в стрибку. Якщо потрібен максимальний сустейн, але хочеться залишатися на території драйву, а не дисту чи фаза — знову ж таки, сюди. Та й сам звук смачний. У міру рихлий, у міру хрипкуватий, у міру зосереджений. Це такий доволі мужицький звук, зовсім не дитячий. І він явно не для того, щоб прикривати помилки, не варто обманюватися — він показує всю гру як є. Просто отакий от жирнючий закомпресований овердрайв. Саме від слова «овер»!
Keeley Mod Plus — режим позначений логотипом знаменитого колеги Джоша — Роберта Кілі. Його модифікації класичного Tube Screamer давно (з 2002 року) стали самостійними повноправними членами педального пантеону. Звучання більш зібране, середина й верх гладші, баси глибші, але дуже акуратні й добре пропрацьовані. Що характерно, сам Роберт Кілі не просто дав згоду на використання свого моду в цій педалі, а й безкорисливо допоміг з його адаптацією. Він же, разом із Джеймі Стіллманом з Earthquaker Devices, брав участь у розробці усієї непростої системи перемикання різних гілок схем разом із Джошем. Просто коли їхній друг Джош Скотт розповів їм про плани спершу зробити Muffuletta, а потім — Bonsai, їм стало дуже цікаво долучитися до такого експерименту. Пізніше приєдналися друзі з Wren & Cuff і деякі інші інженери відомих бутикових компаній — а ви кажете «звіриний капіталізм, зла конкуренція й людиноненависництво»!
JHS — соромно було б випустити таку педаль і не включити до списку моделей власний мод — Strong Mod, заслужено улюблений гітаристами з моменту появи 2008 року. Найчистіше й найпотужніше звучання. Дуже чітко промовлені низи й верхи, це максимально динамічний варіант звучання. Не можу тут не додати своє ІМХО. На мій погляд, тільки заради цього режиму варто купувати цю педаль! Він просто чудовий! Дружить із будь-якими підсилювачами й датчиками, передає всі нюанси звуковидобування гітариста, однаково хороший і як грілка, і як самостійне перевантаження… Хіба що борщ сам не варить.
Загалом, цілком очевидно, що це не педаль для перемикання всіх 9 режимів під час концерту. Тобто розрахунок тут на те, що гітарист, вивчивши можливості педалі й знаючи своє обладнання, зможе швидко знайти ідеальний режим, щоб «подружитися» з будь-яким незнайомим беклайном на концертному майданчику. Дуже зручно — ага, тут комбік занадто брудний у середині — поставлю режим JHS. Тонковато звучить — MSL. Бубонить — TS10. Не вистачає щільності — TS7. І так далі.
Іншим чудовим застосуванням стане робота в студії для сесійного гітариста, коли треба мати швейцарський ніж на різні задачі й жанри, що дозволяє швидко вписати гітару в різний звуковий контекст.
Ну і, звісно, ця педаль стане ідеальним вибором для тих, хто хоче собі класичний драйв, але не знає, який саме з них обрати. Навіть вирішивши взяти собі Ibanez Tube Screamer і намагаючись визначитися з моделлю, можна втонути в форумних холіварах на тему, що ж правильніше — TS808 чи TS9. Тут же, взявши одну педаль, можна спокійно визначитися, що саме потрібно саме вам.
Плюси: відмінний звук, мінімальний рівень шуму, 9 режимів, що точно відтворюють звучання класичних (і не тільки) педалей, 100% аналоговий звук.
Мінуси: заради збереження повної аналоговості пристрою виробник не порадував нас такими бонусами, як пресети. Режими перемикаються виключно вручну.
Вердикт: якісний, відмінно звучний, зручний і найуніверсальніший скрімер. Купуйте, якщо потрібен прекрасний скрімер. Проходьте повз, якщо потрібен принципово не-скрімерний характер перевантаження.
Overdrive II випускався вже переважно в зеленому кольорі. А в останні місяці випуску педалі там уже ставилася прямокутна кнопка. Але останній штрих — назва — був дуже важливий. Він підкреслив орієнтир на імітацію звучання плавного лампового овердрайву в компактній педалі на твердотільних елементах. Це було дуже важливо на той момент: зараз скрімери здебільшого сприймають як грілку для лампового підсилювача, але тоді завдання й цільова аудиторія користувачів педалі розглядалися зовсім інакше. Наприкінці 70-х виробники підсилювачів масово відмовлялися від випуску ламподих апаратів (навіть такі класики жанру, як Vox, що вже казати про молодших гравців на кшталт Peavey чи безліч японських виробників бюджетних комбіків). А звучали ці підсилювачі ще нічого на чистому звуці, але на овердрайві, як правило, не йшли в жодне порівняння з ламповим підсиленням. Ось і виник великий попит на ефекти, які змусили б такий комбік зазвучати більш «по-ламповому». Саме на це й зробили ставку Ibanez.
